Згідно з найбільш точними та незалежними аналізами, які проводять паралельно український проєкт DeepState та американський Інститут вивчення війни, станом на червень 2026 року Росія контролює близько 19% території України. Це приблизно 114–116 тисяч квадратних кілометрів — територія, більша за Португалію та порівнянна з площею Болгарії. У цих межах перебуває весь Крим, майже вся Луганська область, близько 80% Донецької, три чверті Запорізької та значна частина Херсонської, головно на лівому березі Дніпра.
Ці цифри — це не абстрактні відсотки на мапі. Це сотні тисяч людей, які щодня прокидаються під чужим прапором, у школах, де українську мову відтиснули на маргінес, і в містах, де російські спецслужби проводять «фільтрацію» та мобілізують чоловіків на війну проти власної країни. Водночас це свідчення того, як сильно змінився характер цієї війни — від початкового блискавичного наступу 2022 року до виснажливого позиційного протистояння, де кожен додатковий кілометр окупації коштує російській армії сотні солдатів і величезну кількість техніки.
У 2025 році російські сили змогли ще збільшити окуповану територію на понад 4300 квадратних кілометрів, переважно в напрямку Покровська та вглиб Донецької області. Однак у 2026 році темпи цих здобутків помітно впали, а в квітні та травні українські підрозділи вперше за багато місяців звільнили більше території, ніж втратили. Лінія фронту вже не просувається широким фронтом — замість цього триває гра точкових ударів дронів, артилерійських обстрілів і локальних контратак, які перетворюють кожен день на криваву, але повільну шахівницю.
Від анексії Криму до повномасштабного вторгнення — як формувалася окупація
Початки сучасної мапи сягають 2014 року. Тоді, після анексії Криму та підтримки сепаратистів на Донбасі, Росія незаконно захопила контроль над близько 7% української території. Крим — півострів зі стратегічним значенням для Чорноморського флоту — та частини Донецької й Луганської областей стали базою для подальших дій. Упродовж восьми років лінія фронту на Донбасі була відносно стабільною, хоча щодня там гинули військові та цивільні.
Лютий 2022 року змінив усе. За кілька тижнів російські танкові колони вдерлися глибоко в Україну — з півночі в напрямку Києва, зі сходу та півдня — на Харків, Маріуполь і Запоріжжя. У піковий момент, наприкінці березня 2022 року, російські сили контролювали навіть 27% території України. Це був момент найбільшого поширення окупації від початку конфлікту.
Проте швидко прийшло протверезіння. Українська армія, підтримана рішучістю суспільства та допомогою, що надходила, провела успішні контрнаступи. Навесні 2022 року звільнили околиці Києва та Чернігова. У вересні блискавична операція в Харківській області відкинула росіян за річку Оскіл. У листопаді 2022 року звільнили правобережну частину Херсонської області, включно з самим містом Херсон. Росія втратила тоді десятки тисяч квадратних кілометрів і мусила відступити за Дніпро.
Відтоді фронт стабілізувався на лінії, яка з незначними змінами збереглася до сьогодні. Росія зосередилася на «шліфуванні» на Донбасі — містах на кшталт Бахмута, Авдіївки чи нині Покровська — де успіхи вимірюються не десятками кілометрів, а сотнями метрів на тиждень.
Сучасна мапа окупації — конкретні цифри та регіональний розподіл
Ось як виглядає ситуація в ключових областях за даними DeepState на початок 2026 року з коригуваннями відповідно до пізніших оцінок ISW:
| Область / регіон | Відсоток під контролем Росії | Приблизно окупована площа | Головні зміни 2025–2026 | Стратегічне значення |
| Крим | 100% | близько 27 000 км² | Без змін | База Чорноморського флоту, сухопутне сполучення з Росією |
| Луганська | 99,6–99,8% | близько 26 500 км² | +0,6% у 2025 | Майже повний контроль, символ «денацифікації» в пропаганді |
| Донецька | 79–80% | близько 21 000 км² | +10,6% у 2025, бої за Покровськ | Вугільна та металургійна промисловість, ключовий напрямок наступу |
| Запорізька | 74,5–75,7% | близько 20 000 км² | +2,1% у 2025, українські контратаки в 2026 | Атомна електростанція, сухопутний міст до Криму |
| Херсонська | 60–72% (переважно лівий берег) | близько 15 000 км² | Стабілізація, локальні українські успіхи | Доступ до Чорного моря, сільське господарство |
| Харківська | 4–5% | близько 1 500 км² | +1,3% у 2025, обмежені бої | Поблизу кордону з Росією, спроби створити «буферну зону» |
Росія контролює зараз близько 19% території України — це результат, який від початку 2026 року майже не змінюється, попри величезні військові та пропагандистські зусилля.
Інші області — зокрема Сумська, Дніпропетровська чи Миколаївська — мають мінімальне або нульове російське захоплення. На мапі фронт виглядає як нерівна лінія, що тягнеться від північного сходу через центр Донбасу аж до півдня Запоріжжя та лівого берега Дніпра.
2025–2026: рік сповільнення та перших українських відвоювань
2025 рік був для російської армії відносно успішним у територіальному плані — захоплено понад 4300 км², переважно ціною кривавих боїв навколо Авдіївки, а згодом Покровська. Однак уже на початку 2026 року стало зрозуміло, що російська машина втрачає імпульс.
У квітні та травні 2026 року українські сили не лише зупинили російські наступи на кількох ключових напрямках, а в деяких місцях (зокрема в районі Покровська та на півдні Запоріжжя) змогли повернути контроль над кількома сотнями квадратних кілометрів. Це перша така ситуація за понад два роки. Російське командування продовжує застосовувати тактику малих штурмових груп та інфільтрації, але українські дрони й точкові удари по логістиці дедалі ефективніше паралізують ці спроби.
Темпи російських просувань впали з сотень квадратних кілометрів на місяць у 2025 році до кількох десятків або навіть негативного балансу в окремих місяцях 2026-го. Війна перейшла в фазу, де важить не розмір захоплених полів, а здатність утримувати позиції, водночас знищуючи тил противника.
Чому саме ці землі? Географія, економіка та людський вимір окупації
Окуповані території не є випадковими. Крим дає Росії домінування на Чорному морі та базу для кораблів. Донбас — вугільний і металургійний басейн, історична «кузня» української економіки. Запорізькі та Херсонські землі формують сухопутний міст до Криму й є зерновим коморою України.
Для мешканців це означає щоденне життя в реальності, де російська окупаційна влада впроваджує власні рублі, паспорти та освітні програми. Тисячі людей було депортовано вглиб Росії — офіційно «на евакуацію», на практиці часто як елемент примусової русифікації. Чоловіків призовного віку примусово мобілізують до російської армії й відправляють на фронт проти власних співвітчизників. Українську мову й культуру систематично витісняють із публічного простору.
Водночас на цих територіях діє потужний рух опору — партизани знищують російські склади, саботажники пошкоджують залізничні колії, а звичайні люди ризикують життям, ховаючи українські символи чи допомагаючи полоненим. Кожна така історія свідчить, що окупація, навіть якщо триває вже понад десятиліття в Криму та чотири роки на решті територій, не означає повного контролю над людьми.
Міжнародне право проти фактів на землі
Жоден поважний міжнародний суд і більшість країн світу не визнають російських анексій Криму, Донецька, Луганська, Запоріжжя чи Херсона. Резолюції ООН, рішення Міжнародного суду ООН та ордери на арешт, видані Міжнародним кримінальним судом, чітко вказують, що дії Росії є порушенням Статуту ООН та норм міжнародного гуманітарного права.
Проте на окупованих територіях діє російська адміністрація, видає паспорти, організовує «вибори» та інтегрує економіку з російською. Для звичайної людини це означає, що щодня доводиться обирати — співпрацювати, мовчати чи ризикувати. Ця сіра зона між правовою фікцією та жорстокою реальністю є одним із найболісніших аспектів сучасної ситуації.
У червні 2026 року мапа окупації України — це не лише зображення лінії фронту. Це запис тривалої боротьби за те, чи сила може остаточно змінити кордони Європи, чи рішучість народу та підтримка міжнародної спільноти зможуть відновити територіальну цілісність. Цифри — ці 19 відсотків, ці 115 тисяч квадратних кілометрів — ще змінюватимуться. Питання лише, в який бік і якою ціною.
