Конфлікт між Іраном та Ізраїлем не зводиться лише до територіального чи релігійного спору в класичному розумінні. Його коріння сягає драматичної ісламської революції 1979 року, яка перервала багаторічну, хоча й неафішовану, співпрацю двох держав і замінила її ідеологічною ворожнечею. Іран під владою аятол визнав Ізраїль символом західного імперіалізму та окупантом мусульманських земель, тоді як Ізраїль почав вважати Тегеран джерелом екзистенційної загрози через підтримку ворожих збройних угруповань і прагнення до ядерної зброї.
Ключові причини охоплюють суміш ідеології, геополітики та питань безпеки. Іранська «вісь опору», яка оточує Ізраїль через проксі-сил, такі як «Хезболла» чи хути, дає Тегерану змогу чинити тиск без прямого зіткнення, але провокує превентивні удари Ізраїлю. Ядерна програма Ірану, що розвивається попри санкції та домовленості, є для Єрусалима червоною лінією, перетин якої може означати кінець єврейської держави в її нинішньому вигляді. Ескалації 2024–2026 років продемонстрували, як ці фактори накопичуються в повномасштабний збройний конфлікт, зокрема Дванадцятиденну війну в червні 2025 року та подальші удари в лютому 2026-го.
Щоб зрозуміти ці причини, потрібно поглянути як на історію, так і на сучасні реалії — від таємних військових проєктів шаха до сьогоднішніх ударів по ядерних об’єктах і лідерах. Це не просто боротьба за вплив, а й за ідентичність, виживання та майбутнє Близького Сходу.
Історичний поворот: від тісної співпраці до ворожої ізоляції
Ще в 1970-х роках XX століття стосунки між Іраном та Ізраїлем складалися напрочуд прагматично. Шах Мохаммад Реза Пахлаві бачив у єврейській державі природного партнера в межах ізраїльської «доктрини периферії» — стратегії створення союзів із країнами поза арабським світом, щоби врівноважити ворожу обстановку. Іран постачав Ізраїлю значну частину нафти, особливо після арабських ембарго 1967 та 1973 років. Спільний нафтопровід Ейлат–Ашкелон дозволяв транспортувати іранську нафту не тільки до Ізраїлю, а й далі до Європи.
Діяли прямі рейси El Al між Тегераном і Тель-Авівом. Ізраїльські радники допомагали модернізувати іранську армію, сільське господарство та інфраструктуру. Виникли навіть таємні військові проєкти, як-от «Project Flower» — спільна розробка сучасної ракетної системи. Шах сподівався, що співпраця з Ізраїлем посилить його позиції у Вашингтоні та прискорить перетворення Ірану на сучасну державу. Ізраїль натомість отримував доступ до нафти та стратегічного тилу на сході.
Ісламська революція лютого 1979 року змінила все за лічені місяці. Аятола Рухолла Хомейні, який повернувся з вигнання, оголосив зв’язки шаха з «сіоністами» та Америкою зрадою ісламу та доказом корупції режиму. Нова влада розірвала дипломатичні відносини, захопила ізраїльську місію в Тегерані й перетворила її на посольство Палестини. Риторика «Смерть Ізраїлю» та «Малий Шайтан» (на противагу «Великому Шайтану» — США) стала офіційною політикою держави. Водночас під час ірано-іракської війни 1980–1988 років Ізраїль таємно постачав зброю Ірану, щоб послабити спільного ворога — Саддама Хусейна. Ця подвійність лише поглибила взаємну недовіру.
Ідеологічні підвалини іранської ворожнечі
Основою ставлення Ірану до Ізраїлю є ідеологія ісламської революції. Хомейні та його наступники сприймали єврейську державу не як звичайного політичного опонента, а як уособлення західного імперіалізму, окупанта Єрусалима (Аль-Кудс) та інструмент пригноблення мусульман. У їхній картині світу Ізраїль — це «ракова пухлина», яку треба видалити, щоб очистити регіон. Підтримка палестинської справи стала не лише політичним інструментом, а релігійним і моральним обов’язком — способом «експорту революції» та утвердження Ірану як лідера шиїтського й антиімперіалістичного світу.
Ця ідеологія поєднує антисіонізм, антиімперіалізм і релігійні мотиви. Хомейні пов’язував критику Ізраїлю з ширшою боротьбою «пригноблених» проти «гнобителів». На практиці це означало фінансування та озброєння всіх груп, які чинили опір Ізраїлю, незалежно від їхньої конфесійної приналежності. Така риторика слугує також внутрішнім цілям: об’єднує суспільство навколо зовнішнього ворога й легітимізує владу духовенства.
Варто, однак, пам’ятати, що іранське суспільство не є монолітом. Дослідження громадської думки, зокрема проведені інститутом GAMAAN, свідчать, що значна частина іранців хотіла б припинити заклики до знищення Ізраїлю та нормалізувати відносини. Режим проте послідовно тримається цієї лінії, бо вона є одним із наріжних каменів його ідентичності.
Мережа проксі — «вісь опору» як стратегічний інструмент
Замість прямого протистояння Іран створив розгалужену мережу союзників і міліцій, відому як «вісь опору». Це дає Тегерану змогу постійно тиснути на Ізраїль із мінімальним ризиком повномасштабної війни — принаймні до певного часу.
Ось найважливіші елементи цієї мережі:
- «Хезболла» в Лівані — найпотужніше «плече». У 1982 році Іран направив сотні бійців Корпусу вартових Ісламської революції (КСІР), щоб допомогти створити організацію, яка поєднує збройну боротьбу з соціальною діяльністю. Сьогодні «Хезболла» має десятки тисяч ракет, дрони та досвідчених бійців. Саме вона десятиліттями тримала Ізраїль у напрузі на північному кордоні.
- ХАМАС і Палестинський ісламський джихад у Газі — попри різницю у віросповіданні (суніти) Іран щороку надавав їм сотні мільйонів доларів, зброю, дрони та навчання. Атака 7 жовтня 2023 року показала масштаб цієї підтримки.
- Хути в Ємені — контроль над протокою Баб-ель-Мандеб і Червоним морем. Атаки на торговельні судна стали дієвим інструментом економічної блокади Ізраїлю та його союзників.
- Шиїтські міліції в Іраку та Сирії — забезпечують Ірану присутність поблизу кордонів Ізраїлю та можливість атакувати ізраїльські позиції в Сирії.
Для Ізраїлю ця мережа означає необхідність воювати на кількох фронтах одночасно. Кожен удар по одній групі міг спричинити відповідь іншої — аж доки Ізраїль не розпочав систематично послаблювати командування та інфраструктуру «Хезболли» і ХАМАСу в 2023–2025 роках.
Ядерна програма як каталізатор екзистенційного страху
Найсерйознішою й найактуальнішою причиною залишається іранська ядерна програма. Вона розпочалася ще за часів шаха — за допомоги американських технологій. Після революції програму продовжили офіційно «для мирних цілей», але підозри лише зростали. У 2003 році Іран нібито призупинив роботи над зброєю, проте після виходу США з угоди JCPOA 2018 року відновив збагачення урану до 60 відсотків — рівня, близького до 90 відсотків, потрібних для атомної бомби.
Для Ізраїлю це питання виживання. Країна з територією, порівнянною з Мазовецьким воєводством, і населенням менше 10 мільйонів не може дозволити собі ядерного сусіда, який відкрито закликає до його знищення. Звідси й доктрина превенції: завдати удару, поки не пізно. Приклади — кібератака Stuxnet (2010), яка знищила сотні центрифуг у Натанзі, ліквідації іранських ядерних учених та удари по цілях у Сирії й Ірані.
Іран, своєю чергою, розглядає ядерну програму як елемент стримування та символ суверенітету. Санкції й міжнародний тиск лише зміцнюють позиції «твердолобих». Міжнародна агенція з атомної енергії (МАГАТЕ) неодноразово вказувала на відсутність повної співпраці та неясності щодо військового аспекту програми.
Шлях до прямих зіткнень — ланцюг ескалацій 2023–2026
Протягом десятиліть конфлікт вівся переважно через проксі. Перелом стався після атаки ХАМАСу 7 жовтня 2023 року. Ізраїль відповів масштабною операцією в Газі, а потім систематично знищував командування та арсенал «Хезболли» в Лівані. Іранська «перша лінія оборони» була серйозно послаблена. Тегеран мусив відреагувати безпосередньо, щоб не втратити обличчя та вплив.
У квітні 2024 року Ізраїль ліквідував кількох генералів КСІР під час атаки на консульство в Дамаску. Іран завдав першої прямої атаки дронами та балістичними ракетами по Ізраїлю (операція «Виконана обітниця»). Більшість цілей перехопили, але символічне значення було величезним. Наступні обміни ударами відбулися восени 2024 року.
Кульмінацією стала Дванадцятиденна війна в червні 2025 року. Ізраїль здійснив масовані авіаудари по іранських ядерних об’єктах (Натанз, Фордоу, Ісфахан) та військовій інфраструктурі. Іран відповів сотнями балістичних ракет і дронів. Сполучені Штати підтримали удари по найукріпленіших цілях. Після 12 днів оголосили перемир’я. Іран зазнав серйозних втрат у ракетному та ядерному потенціалі — за оцінками Пентагону, атомна програма відкинута щонайменше на рік-два. Ізраїль довів здатність діяти глибоко на ворожій території.
2026 рік приніс нову ескалацію. 28 лютого Сполучені Штати та Ізраїль завдали масованих ударів по військових і ядерних об’єктах в Ірані, внаслідок яких загинув Верховний лідер Алі Хаменеї. Іран відповів ракетним обстрілом Ізраїлю та цілей у регіоні Перської затоки. З’явилися погрози закрити Ормузьку протоку — через яку йде понад 20 відсотків світової нафти. Після інтенсивних переговорів (за участі Пакистану, Китаю) у квітні оголосили перемир’я, проте напруга та інциденти тривають, зокрема в червні 2026 року.
Фактори, що посилюють спіраль, — внутрішня політика та геополітика
Конфлікт не існує у вакуумі. В Ірані антиізраїльська риторика допомагає легітимізувати режим і відволікати увагу від економічних проблем через санкції. В Ізраїлі іранська загроза об’єднує суспільство й використовується в політичній боротьбі. У Сполучених Штатах Ізраїль користується потужною двопартійною підтримкою, хоча різні адміністрації обирали різні підходи — від ядерної угоди до «максимального тиску».
Економічні санкції суттєво послабили іранську економіку, але режим навчився їх обходити завдяки продажу нафти до Китаю та контролю над контрабандними шляхами. Водночас вони підірвали позиції Ірану в регіоні — Саудівська Аравія та інші країни Перської затоки зміцнили зв’язки з Ізраїлем (Авраамові угоди).
Не менш важливий і людський вимір. В Ізраїлі чергові ракетні обстріли означають години в укриттях і колективну травму поколінь. В Ірані удари руйнують інфраструктуру, забирають життя цивільних і поглиблюють гуманітарну кризу. Обидва суспільства платять високу ціну за рішення своїх лідерів.
Підсумовуючи динаміку конфлікту
Причини конфлікту між Іраном та Ізраїлем складні й взаємопов’язані: ідеологічний злам 1979 року, іранські амбіції регіонального домінування через мережу проксі, екзистенційний страх Ізраїлю перед ядерною зброєю та спіраль дій і реакцій, яка в 2024–2026 роках переросла в прямі збройні зіткнення. Війна за посередників перестала задовольняти обидві сторони — Іран втратив частину «щита», а Ізраїль вирішив, що настав час превентивного удару в серце загрози.
Сьогодні, навіть після перемир’їв і переговорів, конфлікт залишається відкритим. Його майбутнє залежить від того, чи обмежить Іран серйозно свою ядерну програму, чи Ізраїль із союзниками вважатиме наявний рівень стримування достатнім, а також чи внутрішні зміни в Тегерані дозволять більш прагматичну зовнішню політику. Одне очевидно: Близький Схід без розв’язання цього вузла напруги залишиться нестабільним регіоном, а його наслідки відчуватимуться в усьому світі — від цін на пальне до глобальної безпеки.
