Війна між Іраном і США 2026 року не була звичайним епізодом напруги — це був інтенсивний тризполовинномісячний збройний конфлікт, який почався з несподіваних ударів американсько-ізраїльських сил 28 лютого, забрав тисячі життів, паралізував одну з найважливіших енергетичних артерій світу та завершився меморандумом від 17 червня, що змусив Вашингтон до болісних поступок перед Тегераном.
Режим в Ірані вистояв, попри загибель Верховного лідера Алі Хаменеї, а іранці продемонстрували, що здатні завдавати асиметричної відповіді за допомогою ракет, дронів і контролю над Ормузькою протокою. Світ переконався, наскільки крихкою є рівновага, коли 20 відсотків глобальних постачань нафти стають інструментом тиску.
Сьогодні, наприкінці червня 2026 року, коли 60-денні переговори після меморандуму лише набирають обертів, війна Ірану та США залишається живою раною Близького Сходу — з відкритими питаннями щодо ядерної програми Ірану, майбутнього санкцій і ціни, яку заплатили звичайні люди по обидва боки конфлікту.
Глибоке коріння ворожнечі, що сягає 1953 року
Конфлікт між Іраном і Сполученими Штатами не почався 2026 року. Ще 1953 року американська та британська розвідки організували державний переворот, скинувши демократично обраного прем’єра Мохаммада Мосаддеха і відновивши владу шаха Мохаммада Рези Пахлаві. Цей акт, мотивований бажанням контролювати іранську нафту, на десятиліття посіяв у іранському суспільстві глибоку недовіру до Заходу.
Ісламська революція 1979 року перевернула все догори дном. Падіння шаха, захоплення американського посольства в Тегерані та 444-денна криза із заручниками сформували образ Ірану як головного ворога США на Близькому Сході. В 80-х роках XX століття Вашингтон підтримував Саддама Хусейна у війні з Іраном, заплющуючи очі на застосування хімічної зброї.
Після 2001 року Іран опинився в списку «вісі зла», а ядерна програма стала центральним пунктом суперечки. Ядерна угода JCPOA 2015 року, укладена адміністрацією Обами, обмежувала збагачення урану до 3,67 відсотка і передбачала суворі перевірки. Дональд Трамп вийшов із неї 2018 року, запровадивши політику «максимального тиску» — санкції, які паралізували іранську економіку, спричинили гіперінфляцію та різке падіння вартості ріала.
Вбивство генерала Касема Сулеймані в січні 2020 року та іранська ракетна відповідь по американських базах в Іраку лише посилили спіраль протистояння. У 2024 і 2025 роках відбулися прямі обміни ударами між Ізраїлем та Іраном, зокрема серія атак на ядерні та військові об’єкти. На початку 2026 року Іран уже збагачував уран до рівня 60 відсотків — близького до порогу створення зброї, — встановлював сучасні центрифуги й скоротив час «breakout» до кількох тижнів. Водночас у країні наростали соціальні протести, а економіка лежала в руїнах після років санкцій.
Саме ці фактори — ядерний глухий кут, послаблені проксі Ірану після війни в Газі та рішучість прем’єра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу й президента Трампа — створили підґрунтя для військового вирішення проблеми.
28 лютого 2026 року — несподіваний удар, що змінив усе
Вранці 28 лютого американські та ізраїльські повітряні та військово-морські сили розпочали операцію під кодовою назвою Epic Fury (з ізраїльського боку — Roaring Lion). Упродовж перших дванадцяти годин було завдано майже 900 ударів по іранських ракетних системах, протиповітряній обороні, базах КСІР, ядерних об’єктах у Натанзі та Бушері, а також урядових будівлях.
Точні ракети та bunker-busting бомби знищили ключові елементи іранського ланцюга командування. Верховний лідер Алі Хаменеї загинув разом із десятками високопосадовців і командирів. Це був удар просто в серце режиму — те, чого багато аналітиків не очікували за такий короткий час.
Іран відповів блискавично. Того ж дня Тегеран запустив операцію True Promise IV — масований удар сотень балістичних ракет і тисяч дронів по цілях в Ізраїлі, американських базах у регіоні та інфраструктурі союзників США в Перській затоці. Було атаковано Кувейт, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати та нафтові об’єкти Саудівської Аравії. Найважливішим кроком стало часткове закриття Ормузької протоки — стратегічного вузького місця, через яке проходить близько 20 відсотків світової нафти та ЗПГ.
Рух танкерів практично зупинився. Ціни на нафту Brent підскочили з близько 70 доларів за барель до понад 100–120 доларів у березні. Східна Азія відчула дефіцит пального, а глобальна економіка — перші збої в ланцюгах постачань.
Іранська відповідь та регіональна ескалація
Іран не мав технологічної переваги, але володів потужними асиметричними козирними картами: дешевими масовими дронами й ракетами, мережею проксі та можливістю дестабілізувати світовий ринок енергії. КСІР і морські сили ефективно ускладнювали судноплавство, топлячи чи пошкоджуючи судна, а також стягуючи неофіційні «збори» за прохід через Ормуз.
У Лівані конфлікт між Ізраїлем і «Хезболлою», що тлів місяцями, спалахнув із новою силою. Ізраїль здійснив наземне вторгнення на південь Лівану, сягнувши річки Літані. «Хезболла» відповіла інтенсивним ракетним обстрілом Ізраїлю. Унаслідок цього понад 1,1 мільйона ліванців змушені були залишити домівки — більше, ніж шоста частина населення країни.
Хусити з Ємену, попри ослаблення, також долучилися до дій, загрожуючи судноплавним шляхам. У Перській затоці відбувалися інциденти за участю американських кораблів і іранських човнів. Кібератаки паралізували інтернет в Ірані на сотні годин, а іранські удари пошкодили цивільну інфраструктуру союзників США — аеропорти, порти, енергетичні об’єкти.
Війна швидко перестала бути двосторонньою. Вона перетворилася на регіональну пожежу, до якої втягнули Ліван, Ірак, Ємен і країни Затоки.
Людські та матеріальні втрати конфлікту
Жертви сягають тисяч. За даними різних міжнародних джерел та гуманітарних організацій:
Таблиця: Орієнтовні втрати у війні Ірану та США 2026 (станом на червень)
| Країна | Загинули | Поранені | Додаткова інформація |
|---|---|---|---|
| Іран | 3500–6000+ | 15000–26500 | Висока частка цивільних, зокрема дітей |
| Ліван | близько 3900 | близько 11600 | Понад 1,1 млн переміщених |
| Ізраїль | близько 60–70 | близько 9000+ | Переважно поранені в ракетних атаках |
| США | 15 | 543 | Військовослужбовці на базах регіону |
| Країни Затоки | кілька десятків | сотні | Атаки на цивільну інфраструктуру |
Одним із найтрагічніших інцидентів став американський удар по школі для дівчат у Мінабі біля Бендер-Аббаса — загинуло близько 170 осіб. Іранські медіа демонстрували зруйновані пам’ятки в Ісфахані та Тегерані — палаци, мечеті, площі, — що викликало обурення не лише в Ірані, а й серед поціновувачів культурної спадщини в усьому світі.
В Ірані мільйони людей зіткнулися з перебоями електроенергії та інтернету, закриттям шкіл і проблемами з постачанням. Економіка, й без того ослаблена санкціями, скоротилася ще на кілька–кільканадцять відсотків. Інфляція стрімко зросла, а ріал досяг історичних мінімумів.
Економічний вимір — нафта як зброя
Ормузька протока стала справжнім полем економічної битви. Ірану не потрібно було топити всі танкери — достатньо було створити відчуття загрози та вибірково блокувати рух. Судноплавство впало більш ніж на 90 відсотків. Деякі судна платили величезні «збори» за безпечний прохід.
Наслідки відчули в усьому світі: вищі ціни на пальне, проблеми з добривами (Іран і Росія — ключові виробники), збої в авіації та туризмі Перської затоки. Аналітики оцінювали потенційні втрати глобального ВВП навіть у трильйони доларів у разі затяжної блокади. Іран спочатку отримував вигоду від високих цін на нафту, але американська блокада портів з квітня та руйнування нафтової інфраструктури швидко змінили баланс.
Після червневого меморандуму ціни на нафту почали падати — Brent коливався навколо 80 доларів — даючи ринкам перепочинок.
Шлях до меморандуму червня 2026 року
Після кількох невдалих спроб припинення вогню (квітнева пауза тривала лише кілька днів) та гри в «brinkmanship» навколо Ормузу в середині червня пакистансько-катарське посередництво принесло прорив. 14–15 червня сторони узгодили текст меморандуму, а 17 червня президент Дональд Трамп підписав його під час вечері з Емманюелем Макроном у Версалі, а президент Ірану Масуд Пезешкіан — у Тегерані.
Ісламабадський меморандум (його також називають версальським) — це 14-пунктовий документ, який формально припиняє бойові дії на всіх фронтах, зокрема в Лівані, вимагає повного відкриття Ормузької протоки, скасовує американську морську блокаду Ірану та передбачає 60 днів інтенсивних переговорів щодо ядерної програми, балістичних ракет і санкцій.
США зобов’язалися пом’якшити частину санкцій (зокрема дозволити продаж іранської нафти в перехідний період) та підтримати створення фонду відбудови Ірану вартістю до 300 мільярдів доларів (за участю міжнародних партнерів). Іран заявив, що не прагнутиме ядерної зброї й погодився на контроль над запасами збагаченого урану.
Режим у Тегерані оголосив перемогу та збереження суверенітету. Критики в США та Ізраїлі говорили про дорогі поступки та відсутність повного демонтажу іранської програми. Новий Верховний лідер — син Хаменеї Моджтаба — затвердив угоду попри внутрішні сумніви.
Що відбувається зараз і які питання залишаються
Наприкінці червня 2026 року перші раунди технічних переговорів після меморандуму лише починаються — розглядають Швейцарію як можливе місце. Впровадження відкриття Ормузу просувається, хоча трапляються інциденти та взаємні звинувачення в порушеннях. У Лівані напруга навколо «Хезболли» також потребує подальших домовленостей.
Війна Ірану та США продемонструвала кілька ключових речей. По-перше, навіть наймогутніша держава світу не завжди досягає всіх військових цілей, коли противник має сильну волю до опору та ефективні асиметричні інструменти. По-друге, глобальна економіка надзвичайно вразлива до збоїв у критичних точках енергетичної інфраструктури. По-третє, іранське суспільство, попри величезні труднощі, виявило надзвичайну стійкість, а режим зміг перегрупуватися після втрати лідера.
Перед обома сторонами стоїть складне завдання: протягом найближчих 60 днів (або довше) знайти сталі рішення для ядерної програми Ірану, рівня санкцій і ролі Ірану в регіоні. Від цього залежить, чи стане меморандум червня 2026 року початком реальної стабілізації, чи лише тимчасовим припиненням вогню перед новим раундом протистояння.
Близький Схід після цієї війни виглядає інакше — більш усвідомленим своїх слабкостей, але й своїх можливостей впливу. А звичайні люди в Тегерані, Тель-Авіві, Бейруті чи Дубаї продовжують підраховувати втрати й чекати, що принесуть найближчі тижні переговорів.
