Олександра Скочиленко, відома також як Саша, — російська художниця, музикантка, поетеса та колишня політична в’язня. Її спокійна, але надзвичайно промовиста акція в березні 2022 року стала одним із найсимволічніших актів опору російському вторгненню в Україну. Замінивши всього п’ять цінників у петербурзькому супермаркеті на інформацію про цивільних жертв і військові втрати, вона поставила під сумнів офіційну пропагандистську версію подій, ризикуючи втратити свободу на сім років. Її справу Amnesty International визнала справою сумління, а організація «Меморіал» — політичною в’язнею. Це яскраво продемонструвало як абсурдність нових російських «антифейкових» законів, так і надзвичайну силу індивідуальної совісті перед державною репресивною машиною.
Народжена 1990 року в Петербурзі випускниця елітного Smolny College of Liberal Arts and Sciences Санкт-Петербурзького університету, Скочиленко роками поєднувала творчість з активізмом на захисті психічного здоров’я та миру. Її освітній комікс «Книга про депресію» 2014 року допоміг зняти стигму з психічних проблем у російському суспільстві. Як відкрита лесбійка та людина, яка живе з біполярним розладом і целіакією, вона уособлювала все те, що режим Володимира Путіна намагається маргіналізувати: художню чутливість, пацифізм, різноманітність та емпатію. Звільнена в серпні 2024 року в межах історичного обміну в’язнями, сьогодні вона мешкає в Берліні, де продовжує творити, публікує спогади та організовує музичні заходи, доводячи, що мистецтво може бути водночас інструментом протесту та формою зцілення.
Її історія — це не лише розповідь про один акт непокори, а дзеркало, в якому відбивається стан сучасної Росії, роль особистості в епоху масової пропаганди та ціна, яку доводиться платити за правду в часи, коли навіть факт про розбомблений театр у Маріуполі може стати злочином.
Коріння творчості: петербурзька інтелігенція та ліберальна освіта
Петербург — місто з багатою художньою та опозиційною традицією — сформував Олександру Скочиленко з наймолодших років. Народжена 13 вересня 1990 року як Олександра Юріївна Скочиленко, вона зростала в середовищі, де мистецтво й осмислення світу йшли пліч-о-пліч. З відзнакою закінчила антропологічні студії в межах програми liberal arts у Smolny College — закладі, натхненному західною моделлю освіти, що наголошує на критичному мисленні, міждисциплінарності та емпатії.
Саме ці студії згодом виявилися безцінними в найважчі моменти її життя. Вміння бачити реальність з різних перспектив, розуміти складність людських мотивацій і зберігати внутрішню цілісність допомогли їй вистояти як в ув’язненні, так і в колонії. В одному з пізніших виступів Скочиленко підкреслювала, як знання про природу людини та конфліктів дозволило їй побачити, що навіть у найрепресивнішому середовищі існують щілини людяності.
Паралельно з навчанням розвивалася її творчість. Ще як молода художниця вона створювала комікси та оповідання, в яких опрацьовувала власний досвід життя з біполярним розладом. У 2014 році видала «Книгу про депресію» — освітній онлайн-комікс, який швидко набув популярності в Росії та Україні, а згодом був перекладений кількома європейськими мовами. Це видання не лише допомогло багатьом людям, які стикаються з психічними проблемами, але й показало, як мистецтво може одночасно виконувати терапевтичну та соціальну функції. Скочиленко відкрито говорила про свою хворобу, порушуючи табу в суспільстві, де психічне здоров’я досі часто залишається сором’язливою темою.
Музика, джеми та щоденна краса як форма опору
Окрім малювання та писання Скочиленко роками грає на кількох інструментах: фортепіано, гітарі, мандоліні та флейті. Вона організовувала камерні музичні заходи — «Jams for Peace», — під час яких люди збиралися, щоб спільно музикувати, незалежно від політичних поглядів чи життєвих обставин. Ці зустрічі були для неї маніфестацією ідеї, що мистецтво й музика об’єднують людей сильніше, ніж будь-яка пропаганда розділяє.
Її підхід до творчості завжди був глибоко гуманістичним. Вона вірила, що навіть у щоденних, на перший погляд банальних просторах — таких як полиці супермаркету — можна знайти місце для нагадування про цінність людського життя. Саме це переконання стало поштовхом до найвідомішого жесту в її житті.
П’ять наклейок, які сколихнули систему
31 березня 2022 року, через кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Олександра Скочиленко зайшла до супермаркету мережі «Перекресток» у Петербурзі. У межах своєї художньої акції вона замінила п’ять цінників на власноруч підготовлені картки з інформацією про війну, яку російські державні медіа або ігнорували, або спотворювали.
Текст наклейок був простим, фактичним і влучним:
- «Російська армія розбомбила школу в Маріуполі. Там було 400 людей.»
- «Стоп війні! За перші три дні загинуло 4300 російських солдатів. Чому телебачення про це не говорить?»
- «Російські збройні сили розбомбили драматичний театр у Маріуполі, де сховалося близько 400 людей.»
- «Російські війська заблокували в’їзд 14 вантажівок з гуманітарною допомогою до Херсонської області.»
Акція була натхненна кампанією Feminist Anti-War Resistance, але мала індивідуальний і художній характер. Скочиленко хотіла достукатися до звичайних людей — тих, хто приходить до магазину по хліб і молоко, незалежно від того, що вони дивляться по телевізору. Мова ціни була універсальною й зрозумілою для кожного.
На неї повідомила 75-річна пенсіонерка, яка визнала наклейки «дезінформацією». Вранці 11 квітня 2022 року Скочиленко заарештували. У її квартирі провели обшук, конфіскували комп’ютер і принтер. Почався процес, який тривав понад півтора року.
Процес у тіні нових репресивних законів
Її звинуватили за статтею 207.3 частина 2 Кримінального кодексу Російської Федерації — «публічне поширення свідомо неправдивих відомостей про Збройні сили Російської Федерації» з мотивом політичної ненависті. Цю статтю запровадили 4 березня 2022 року, через кілька днів після вторгнення, і вона швидко стала інструментом переслідування всіх, хто ставив під сумнів офіційну версію подій.
Скочиленко не визнала себе винною. Вона наголошувала, що передавала правдиву інформацію, зокрема від людей з України, з якими співпрацювала над своєю книгою про депресію. В ув’язненні її здоров’я різко погіршилося. Через целіакію (непереносимість глютену) спочатку не отримувала відповідного харчування, що призвело до серйозного недоїдання. Біполярний розлад загострився, з’явилися симптоми посттравматичного стресового розладу. У неї також була вроджена вада серця. Попри клопотання захисту про звільнення з-під варти за станом здоров’я, суд постійно продовжував тримати її під вартою.
Умови в СІЗО були важкими — спочатку вона стикалася з агресією з боку деяких співкамерниць, їй відмовляли в знеболювальних після операції на зубі, обмежували доступ до передач. Проте в листах вона писала: «Що б прокурори зі мною не робили, я витягну з цього досвіду тільки найсвітліше й найпрекрасніше — така суть бути художницею».
| Дата | Подія | Значення |
|---|---|---|
| 13 вересня 1990 | Народження в Ленінграді (Петербурзі) | Початок художнього та інтелектуального шляху |
| 2014 | Видання «Книги про депресію» | Зняття стигми з психічного здоров’я в Росії |
| 31 березня 2022 | Акція з наклейками в супермаркеті | Початок справи, яка стала символом |
| 11 квітня 2022 | Арешт | Початок тривалого репресивного процесу |
| 16 листопада 2023 | Вирок — 7 років колонії | Підтвердження абсурдності «антифейкового» закону |
| 1 серпня 2024 | Звільнення в межах обміну в’язнями в Анкарі | Повернення до свободи та життя в еміграції |
| 2025 | Публікація спогадів «Моя в’язнична подорож» | Продовження творчості та свідчення |
Вирок і життя в колонії — людяність у найнесподіваніших місцях
16 листопада 2023 року петербурзький суд засудив Олександру Скочиленко до семи років колонії. Прокурор вимагав восьми. У своєму останньому слові перед вироком вона виголосила зворушливу промову, назвавши справу «дивною й смішною», порівнявши її з першоквітневим жартом. Підкреслювала, що як пацифістка, художниця й музикантка не є терористкою. Говорила про цінність кожного людського життя, про те, що війни закінчують пацифісти, а не воїни, і закликала суддю Оксану Дем’яшеву зробити вирок прикладом розв’язання конфліктів через слова, милосердя та емпатію, а не примус.
У колонії вона знаходила прояви людяності там, де їх мало хто очікував. З приблизно ста співв’язнів лише кілька відкрито й ентузіастично підтримували вторгнення. Більшість, за її словами, жила в світі пропаганди, але під поверхнею ховалися втома, страх і туга за нормальністю. Вона малювала — продовжувала свою в’язничну ілюстровану хроніку, яка згодом стала частиною її спогадів.
«Що б прокурори зі мною не робили... я витягну з цього досвіду тільки найсвітліше й найпрекрасніше — така суть бути художницею.»
Звільнення та Берлін — місто, яке прийняло художницю
1 серпня 2024 року Скочиленко звільнили в межах найбільшого обміну в’язнями з часів холодної війни, проведеного в Анкарі. Разом із нею на волю вийшли, зокрема, журналіст Еван Гершкович і опозиціонер Володимир Кара-Мурза. У неї був лише один день на збори — моментами вона боялася, що її везуть на страту. Увечері того ж дня вона приземлилася в Кельні, а невдовзі переїхала до Берліна, де приєдналася до партнерки Соні Субботіної.
Берлін — художнє, відкрите місто, повне слідів історії опору — став для неї природним домом. «Це найхудожніше місто у світі, і я відчуваю, що тут належу», — говорила вона в одному з інтерв’ю. У 2025 році опублікувала книгу спогадів «Моя в’язнична подорож» («My Prison Trip»), ілюстровану власними наївними кольоровими малюнками. У вересні того ж року організувала в Берліні джем-сесію з нагоди презентації книги. У квітні 2025 року виступила на заході, організованому Bard College та Smolny College, розповідаючи, як навчання liberal arts допомогло їй вижити в ув’язненні.
«Цінності свободи слова та миру можуть бути важливішими, ніж навіть десять років у в’язниці.»
Спадщина жесту — чому її історія досі зворушує
Справа Олександри Скочиленко показала, наскільки крихким є режим, який боїться п’яти карток на полицях супермаркету. Вона викрила механізм, за якого навіть найочевидніші факти про війну стають «дезінформацією», а звичайна громадянка — загрозою для держави. Водночас її позиція — гідність в ув’язненні, творчість у в’язниці, відсутність ненависті до судді чи наглядачів — стала натхненням для тисяч людей у всьому світі.
Сьогодні, живучи в еміграції, Скочиленко не припиняє творити. Її малюнки, музика та слова нагадують, що мистецтво — це не розкіш і не втеча, а інструмент збереження людяності в найнелюдніших умовах. Її приклад вчить, що навіть найменший жест — п’ять наклейок у супермаркеті — може запустити лавину солідарності й змусити систему розкрити свою справжню природу.
В одному з листів з ув’язнення вона написала, що незалежно від того, що відбувається, вона витягуватиме з досвіду найсвітліше. І саме це робить — як у Берліні, так і в пам’яті тисяч людей, для яких вона стала символом того, що правда й краса здатні вижити, навіть коли вся система намагається їх розчавити. Її історія триває — в кожному новому малюнку, в кожній ноті, зіграній на мандоліні, і в кожній людині, яка завдяки їй зрозуміла, що мовчання — не єдиний варіант.
